"Брати" на Срібному острові

Пошук порозуміння, прощення, взаємної поваги та любові між близькими людьми в усі часи був одним з найактуальніших питань, що знаходили висвітлення в творах всіх видів мистецтва. У сучасному світі, сповненому численних соціальних потрясінь осмислення людьми межі добра і зла стало надзвичайно розмитим, адже кожна група, та навіть окрема людська істота має свої морально-етичні критерії.

Спроби викрити, класифікувати людські вади знаходять відображення у творах мистецтва, зокрема, в театрі. Відтворення родинних взаємин на тлі загальносуспільних процесів, пошук спільних інтересів, спокута давніх провин лягли в основу творчості одного з найзатребуваніших драматургів сучасності – Мартіна Макдонаха, п’єси якого нині ставлять на сценах театрів всього світу. В Києві 2016 року театром «Срібний острів» було здійснено постановку спектаклю за п’єсою «Сиротливий Захід», яка отримала назву «Брати». Символічним стало те, що прем’єрою цієї вистави ознаменувалося відродження театру, що кілька років був закритим через відсутність приміщення. Засновник та художній керівник «Срібного острова» заслужена артистка України Людмила Лимар, яка стала режисером вистави, прокоментувала своє обрання саме цієї п’єси як «Пошук світла, добра в кожній особистості, розкриття братньої любові, сильнішої за образи й провини». 

Дія п’єси відбувається в Ірландії, у провінційному містечку Лінен на острові Коннемара. Сюжет  розкриває непрості стосунки між двома братами, які нещодавно поховали батька – Коулманом та Валеном. Вален, з невідомих на початку дії причин, став єдиним спадкоємцем, чим безупинно дражнить Коулмана. Спроби священника Уолша їх примирити щоразу зазнають фіаско, проте він будь що прагне «врятувати їхні душі», і не лише душі, а й життя – адже вони цілком здатні вбити одне одного. Паралельно розвивається ще одна сюжетна лінія, що є своєрідним відображенням стосунків між братами – юна краля Гелін, донька місцевого самогонного «магната», закохується в священика, проте її поведінка радше відштовхує його, ніж приваблює. Ситуативний ряд розкриває всю огиду сприйняття місцевими мешканцями людських трагедій – тут давно не знають ані співчуття, ані спокути, ані прощення: переслідуючи власну вигоду, мешканці міста вчиняють злочини, про які всі знають, проте залишаються осторонь. Священика найбільше шокує той факт, що злочинці навіть не думають сповідатися в своїх гріхах, вважаючи їх необхідними «ступенями» для досягнення мети. Необхідно зазначити, що ця п’єса належить до Коннемарської трилогії, і в ній згадуються події інших двох п’єс з цієї серії – «Королева краси» та «Череп з Коннемара». Постать отця Уолша виступає своєрідним спільним сегментом, який об’єднує всі історії, у той же час, саме в п’єсі «Сиротливий захід» він виступає самостійним персонажем, існуючи безпосередньо на сцені, а не лише в діалогах інших героїв. Саме він бере на себе місію примирення братів, що, з огляду на його духовний сан є цілком зрозумілим кроком, але суперечить тому факту, що він знає про їхню співучасть в убивстві їх батька. Активна соціальна позиція, громадська й виховна робота постійно занурюють Уолша у вир місцевих конфліктів та їхніх кримінальних наслідків, що призводить до розчарування в своєму духовному покликанні; проте усвідомлення кровного зв’язку між Коулманом та Валеном спонукає його до боротьби за їхні душі.

Відверта чернушність й побутовість сюжету в театральній обробці Людмили Лимар трансформується в глибоко філософську, гостросоціальну драму, що викриває людські вади, вказуючи шлях до спокути. Інтерпретація образів персонажів фокусує увагу на їхніх спільних рисах та життєвих інтересах, через які уможливлюється пошук взаєморозуміння. Сценографічне оформлення, розроблене Софією Триколенко, базується на використанні обумовлених текстом предметів побуту, в загальну ілюстративність декораційного оформлення вносяться елементи метафори, символіки, які видозмінюють ігровий простір та виносять дію за територіально-часові межі, роблячи проблематику загальнолюдською. 

Осмислення заданої проблематики ірландського автора українськими постановниками привело до появи емоційно потужного, актуального на сьогоднішній день спектаклю, що не має чіткої географічної прив’язки. Він змушує глядачів замислитися про власні провини, усвідомити певну подібність до героїв вистави і знайти шлях до єднання з близькими.     

KyivSteamCon - культура стімпанку в усіх її проявах

KyivSteamCon - культура стімпанку в усіх її проявах
Популярність субкультур серед сучасного суспільства набуває все більшого поширення, проникаючи в різні сфери мистецтва і побуту.
Саме на початку нинішнього століття в світі набуває популярності стімпанк – потужна субкультура, зовнішніми атрибутами якої стали елементи техніки вікторіанської доби, такі як: часові механізми, захисні окуляри, прототипи робототехніки, захисні обладунки працівників індустрії, та ін..Світи формуються довкола уявних суспільних устоїв, залежних від досягнень індустрії. Мандруючи шляхом, прокладеним знаменитими творцями ХІХ століття, такими як Герберт Уеллс, Жуль Верн, Альбер Робіда, сучасніші майстри жанру подали своїм шанувальникам потужні моделі альтернативної реальності, докладно описуючи зовнішній вигляд й побут своїх персонажів. Змодельовані в уяві письменників фентезі, альтернативної історії, наукової фантастики події та герої знайшли відображення у моді, ставши невичерпним джерелом натхнення для модельєрів, дизайнерів аксесуарів і прикрас. Популяризація цієї субкультури пояснюється також численними кінофільмами, які повністю або частково втілюють ідею єклектизованого індустріального та механічного середовища вікторіанської доби. Стімпанк знайшов своє вираження і в предметах інтер’єру – дизайнери використовують елементи індустріального побуту, масштабні промислові механізми для своїх виробів. Для України проявлення стімпанку не таке характерне, як для країн Заходу, проте він має своїх поціновувачів на вітчизняних теренах, і низка творчих майстерень обрала його своїм основним напрямом [1].



Увага до порівняного нової течії зумовила появу фестивалів та клубів поціновувачів стімпанку по всій території України. Зокрема, 7 жовтня 2017 року в Києві пройде вже 5 фестиваль KyivSteamCon, організований групою Kyiv Steampunk Community. Цього разу любителі та професіонали стімпанку зустрінуться в стінах Державного політехнічного музею, що знаходиться за адресою Перемоги проспект, 37/6. Початок заходу запланований на 13.00.
Програма буде насичена надзвичайно різноплановими заходами: виставка-ярмарок виробів майстрів, танцювальні, музичні й пісенні номери, фотосессії, театральні виступи, косплей-шоу та ін..
Зокрема, до участі у фестивалі вже долучилися:
- Магазин CrazyLinza, у якому можна придбати високоякісні лінзи на будь-який смак;
- Творча майстерня PREESCHIEPOVHA, що представить авторські аксесуари;
- Майстер-ювелір Iren Fox, яка створює вишукані прикраси з часовими механізмами;
- Saturnine Jewelry представить свої унікальні кольчужні прикраси;
- Майстерня "Краса душі" продемонструє казкові, фентезійні вироби;
- “Пташина майстерня” з бісерними прикрасами;
- Стімпанк хендмейд магазинчик "Vovka_BC" презентує на ярмарці під час конвенту роботи з міді, латуні, шкіри та дерева;
- Кабаре Twisted berries подарують запальні танці;
- Ірина Муніч з чарівним шоу мильних бульбашок;
- Школа повітряної гімнастики "Іріс" представить стімпанк-шоу "Казка про Цирк, який ширяє над Небесами";
- Школа танцю "Light Inside" із шоу "Стім-піратки Оленочки”



Фото:
Вероніка Поліщук
Режисер Олександр Юдін презентує широкому загалу свій новий проект «Історії доктора J», витриманий у стімпанк стилістиці.
Під час нашого конвенту Анастасія Воронова представить свій дебютний стімпанк роман «Останній притулок бунтарів», що вийшов на початку вересня цього року у видавництві «Каяла». У презентації також візьмуть участь редактор видавництва Олена Мордовіна і дизайнер серії «Міське фентезі» Сергій Піонтковський.
Отже, всім поціновувачам стилю стімпанк, а також бажаючим із ним познайомитися, слід спланувати похід на конвент, який подарує відвідувачам незабутні емоції.

[1] Baronessainred. Iren Fox – ювелірний стімпанк [Електронний ресурс] / Baronessainred // Украинский готический портал. – 2017. – Режим доступу до ресурсу: https://gothic.com.ua/Articles/3679.html.

На трамвае – в детство

Источник: http://kiev.glo.ua/cultura_novosti/na-tramvae-v-detstvo.html
На

 На трамвае - в детство

История молодости каждого современного киевлянина непременно содержит воспоминания об особенностях транспортной системы города, которая, до засилия частных автомобилей была не просто средством добраться из одной точки на карте в другую, но и своеобразным «местом встречи» для общения, обмена опытом, сплетен и просто любованием городскими пейзажами. Спектакль театра «Радуга» «Город миров, или двумя трамваями» по пьесе Сергея Черепанова в постановке молодого режиссера Юрия Раевского рассказывает о судьбе киевской семьи на протяжении полувека: глазами главного героя – Александра, в исполнении трех разновозрастных актеров: Сергея Черепанова, Константина Черняховского и Витера Кондрияненко. Они олицетворяют различные периоды жизни Александра и его восприятие окружающей действительности. Действие спектакля посвящается бабушке Александра – Софье Михайловне, непростая жизнь которое вырисовывается благодаря ее рассказам. Зрители видят детство и юность Софьи Михайловны, до революции жившей в роскоши и изобилии; в советские времена познавшей страх ареста и преследований. Еврейка, дочь состоятельного выкреста, Софочка была любимицей семьи и признанной красавицей Полтавы. Головокружительная любовь, скорый брак и переезд в Киев совпали с трагическими событиями революции, после – войны и зачистки евреев. Статная, величественная и в то же время отважная и прямолинейная, Софья Михайловна в исполнении Марины Фалькович поражает зрителей своей внутренней силой – на фоне комических перипетий сюжета черной нитью тянется глубокая личная трагедия: гибель братьев, разрушение привычного жизненного уклада гонения, постоянный страх закалили ее характер, но сохранили пылкую любовь к семье. Она знает Киев, а Киев знает ее – старый центр, и новые Святошино с Воскресенкой порой с восторгом, порой с завистью созерцают немолодую, но по-прежнему красивую, изящно одетую (от самого Проца!) даму, которая ежедневно двумя трамваями добирается к своему внуку, проезжая таким образом через весь город. Именно лейтмотив поездки в трамвае раскрывает бездну воспоминаний, которыми она делится с внуком. Движение вагона по рельсам напоминает скольжение пальцев Мойры по нити жизни – она то ускоряется, то замедляется, на ней встречаются узелки, иногда она страшно запутывается… Именно так разворачивается сюжет спектакля – веселые монологи и непринужденные беседы сменяются полными боли и страха разговорами о репрессиях и преследованиях, и снова переходят в ровное, безмятежное русло. Словно движение трамвая. Так, год за годом, Софья Михайловна ездит к внуку и домой, отпуская прошлое благодаря беседам с ним и предаваясь мечтаниям. 

Следует заметить, что главные роли разделены на три возрастных «сегмента», которые играются разными актерами. Подобно легенде о загадке Сфинкса перед зрителями предстают аллегории Юности, Зрелости и Старости, мировосприятие которых порой отличается. Следует также отметить игру Евгения Черняховского, исполняющего роль Дедушки Яши – супруга Софьи Михайловны. Его персонаж, являясь вспомогательным, тем не менее, чрезвычайно точно иллюстрирует характер Софьи Михайловны, высшей ценностью для которой была семья. Лишения и страх, перенесенные ею ради любви, раскрывают глубину ее чувств к Яше, жертвенность, силу воли. Евгений Черняховский трактует свою роль лирически, концентрируя внимание на взаимоотношениях между мужем и женой, а также между отцом и дочерью. Устами своего героя во всем поддерживает супругу, стараясь сделать ее жизнь максимально комфортной. Он выступает против ее путешествий на трамвае, считая их слишком утомительными. В этом проявляется принципиальная разница мировосприятия героев – в отличии от Софьи Михайловны, он не уделяет такое повышенное внимание эстетическим аспектам жизни киевлян, заботясь больше о комфорте. Не удивительно – ведь он много лет проработал «на расстрельной должности», где безжалостная советская социальная машина оттачивала прагматизм, лишая индивидов стремления к лучшей жизни. Пьеса уделяет большое внимание детским персонажам, мировосприятия которых демонстрируют совсем иные стороны жизни. Роли Александра и Софочки в детстве исполняют Витер Кондриятенко и Луна Черепанова, которые с детской непосредственностью и эмоциональностью демонстрируют зрителям моменты формирования личностей будущих главных героев. Отдельного внимания заслуживают исторические факты и бытовые детали, приведенные в пьесе. Стоит отметить дотошность Сергея Черепанова в описании модных тенденций середины ХХ века, которые буквально заполняли умы киевлянок. Ведь визиты к портным, модисткам, парикмахерам и визажистам были неотъемлемой частью жизни каждой уважающей себя киевлянки, но, в то же время, представляли собой своеобразное соревнование, в котором призом было не просто выглядеть лучше всех, но и вообще, попасть к тому мастеру, к которому «не попасть!». 

Автор сформулировал посвящение спектакля следующим образом: «Бабушкам и дедушкам, а также внукам посвящается. Если Вы киевлянин со стажем, если Вы любите смотреть на Киев с левого берега на закате, если умедляете ход, проезжая мимо Лавры, если верите, что в детство можно вернутся на трамвае, значит, эта история о Вас!» 

Большое значение в этом спектакле имеет художественное оформление – декорации, созданные Оксаной Здор, собирают в небольшом сценическом пространстве различные аспекты созерцания Киева – интерьеры и экстерьеры помещений, городские пейзажи, стилизованные облака. В отдельных мизансценах актеры применяют игровые декорации, обусловленные текстом пьесы: ветвь тополя, ворвавшаяся в кухню и спиленная Софьей Михайловной; стулья, расставляемые в разном порядке, меняют ассоциативное восприятие мизансцены – вагон трамвая сменяется дворовой лавочкой и диваном гостиной, и т. д.. Квартиры бабушки и внука изображены рисуночными линиями на белых ширмах, шаржировано олицетворяя советский быт. Небольшой подиум в центре сцены служит своеобразным «порталом» сквозь пространство и время: через него происходит воплощение воспоминаний героев – появляются их молодые ипостаси а также персонажи из прошлого. Подиум служит местом преображения актеров из одного персонажа в другого, таким образом небольшой театральный коллектив выполняет большое количество ролей пьесы.

 Киев меняется на глазах у зрителей не только внешне, но и духовно. Одно поколение стареет, другое – растет и расцветает. Постепенно меняются завсегдатаи уютненьких двориков, пассажиры транспорта, исчезают привычные для чопорных киевлянок модные ритуалы… Город разрастается, меняется инфраструктура и транспортная сеть. У большинства пассажиров нет времени на многочасовые трамвайные поездки, их заменяет более скоростное метро. Зрители узнают свою современность, которая предстает в шаржированной, гипертрофированной форме. Но для героев пьесы время застыло на определенной отметке – том периоде жизни, когда они были особенно счастливы. Они заставляют задуматься о самых счастливых днях, часах и минутах всех присутствующих. Спектакль учит зрителей находить радость и творческое самовыражение во всех аспектах повседневной жизни, а также любить и быть любимыми во всех человеческих возрастах. 

 Источник: http://kiev.glo.ua/cultura_novosti/na-tramvae-v-detstvo.html